Як я вже казала, Африку я вважаю найважливішою і найбільш хвилюючою частиною моєї подорожі. Можливо, тому що вона не схожа на інші континенти, на яких я вже побувала. Принаймні в мене складається таке враження з того, що я чула від інших і читала сама. Наскільки це так, мені належить дізнатися з перших днів мого перебування тут.

Перш ніж власне почати подорож Африкою, я мала пройти через період очікування на мій мотоцикл. Незважаючи на те, що мені ця ідея зовсім не подобалась, але довелось поїхати з Бразилії, перш ніж поїде байк. Що ж, період акліматизації та адаптації до нових реалій – це зовсім непогано. Єдине, чого я ніяк не могла собі уявити, то це те, що період очікування буде таким довгим. Але про це окрема стаття.

Перший приємний сюрприз, який приготувала мені Африка, – це чудова тепла погода. Прилетіла я до ПАР у 20-их числах серпня, а це означає, що зима вже ось-ось закінчиться і почнеться весна. Тут все навпаки, та й зима, насправді, зовсім не схожа на українську зиму. Для такого шанувальника тепла, як я, це саме те, що треба. Втім пару разів довелося все-таки кутатись у ковдри, і не тільки вночі, але і вдень:)

Весь перший тиждень довелось боротися з джет-легом у зв’язку зі зміною часових зон. ПАР на п’ять годин попереду Бразилії, отже протягом тижня, як мінімум, половину ночі я не спала, а вдень засинала на ходу. Але звикання було пов’язане не лише зі зміщенням часу : ) Зараз поясню..

Порахувавши одного разу, скільки часу я провела в Латинській Америці, несподівано для себе я усвідомила, що це склало уж півтора року. Я маю на увазі весь відрізок від Мексики через Центральну Америку і Південною Америкою – від Колумбії західним узбережжям до Ушуайї, і потім вгору до Бразилії. За цей час може сформуватись не одна звичка. Одна з них пов’язана з мовою. Під час подорожей основна мова, якою я користуюсь, – англійська. Навіть якщо ви опинилися в неангломовній країні, знання англійської набагато спрощує задачу спілкування. Де завгодно ви знайдете хоча б невелику кількість людей, які розуміють або говорять англійською. Але це стосується переважно великих міст або туристичних місць. Чим далі ви від них, тим складніше знайти англомовного місцевого, і тоді в хід йдуть мова міміки і жестів, крім цього доводиться примусово згадувати мінімальні знання місцевої мови. Приблизно те саме сталося зі мною в Латинській Америці. Добре, я розуміла, що я їду в іспаномовне середовище, і тому почала готуватися відповідним чином. Ходила на курси іспанської мови в Україні і в Мексиці, займалась по самовчителю, намагалася практикувати іспанську з місцевими жителями. Чим далі, тим все більше і частіше я використовувала мою базову іспанську, яку я встигла опанувати, а в Бразилії – ще більш базову португальську. Для мене це стало вже настільки звичним, що коли я прилетіла до ПАР, де одна з офіційних мов – англійська, і де зустріти людину, що не говорить англійською, досить складно, я спочатку отримала певний культурний шок. Більше не треба посилено напружувати мозок в пошуках потрібного слова і правильної граматичної конструкції, але при всьому цьому мені постійно кортіло використати в спілкуванні якусь іспанську або португальську фразу. Іноді вони навіть мимоволі проскакували 🙂

Ще однією звичкою, яку довелося виявити і почати потроху викорінювати, виявилася звичка обійматися і цілуватися:) У Латинській Америці люди, навіть раніше не знайомі між собою, коли вітаються або прощаються, обіймають і цілують одне одного в щоку, незалежно від того, чоловіки це чи жінки. Спочатку це здавалося мені трохи дивним, але оскільки опинившись в іншому середовищі, я намагаюсь поводити себе максимально наближено до місцевих звичаїв, я робила так само, і поступово звикла. Мені це навіть подобалося. Виникало відчуття, хоч і поверхневої, але все ж близькості з людиною. В одиночній подорожі цього іноді дуже бракує. Одразу після прибуття до Африки я помітила, що тут все трохи інакше – кивок головою і посмішка, в кращому випадку потискання руки. Обійми і поцілунки тільки для родичів і близьких друзів. Спершу мене майже автоматично тягнуло вітати людину обіймами, доводилося зупиняти себе мало не на пів-кроці : ) Думаю, що все вже увійшло в нове звичне русло, але за Латинською Америкою я точно сумую.

Ще одна відмінність, яку я одразу помітила, – це лівосторонній рух на дорогах. Що ж, для мене це не вперше – я вже зіткнулась з цим у Азії і Австралії, але то було понад два роки тому. Отже звикати доведеться знову. Спочатку це завдання не з простих, тебе підсвідомо тягне не на ту смугу, і щоб не помилитися, потрібно постійно бути зібраним і зосередженим на дорозі. Наскільки я пам’ятаю, раніше у мене особливих труднощів з цим не виникало, отже буду сподіватися, що цього разу все буде аналогічно – одного-двох днів на мотоциклі буде достатньо для перелаштування.

До речі про рух на дорогах в цілому і про ставлення до мотоциклістів. Оскільки порівнювати вже є з чим, я люблю проводити паралелі з баченим і пережитим раніше. Особистий досвід пересування африканськими дорогами в мене поки невеликий, мій мотоцикл досі ще не зі мною, але деякі спостереження вже дають право робити перші висновки. Хоча місцеві жителі і стверджують, що рух шалений і на дорогах багато дурнів, мені це поки що не впало в око. Але звичайно, мова йде тільки про відрізок між Йоганнесбургом і Преторією та їх околиці. За винятком водіїв таксі (тут таксі називають місцевий громадський транспорт у вигляді міні-венів), всі інші поводяться досить шанобливо і передбачувано. Ну а з таксі – в будь-якому їх прояві і в будь-якій країні – потрібно бути надуважним, це окрема категорія учасників дорожнього руху.

Що здивувало мене найбільше – це шанобливе ставлення до мотоциклістів. Рух всередині цих двох міст і між ними досить насичений. Відстань між Йоганнесбургом і Преторією – всього 70 км, тому багато хто їздить туди-назад мало не щодня, по роботі або по інших справах. Звичайно ж, як усі нормальні мотоциклісти, місцеві мотоциклісти в заторах стояти не люблять і намагаються проскочити поміж рядами. Більшість машин при цьому відсуваються вбік і пропускають вперед. Це спостереження мене дуже потішило. Це тим паче дивно, що мотоциклістів на дорогах зовсім не багато, якщо порівнювати з деякими країнами Латинської Америки. До речі виявилося, що їздити в міжрядді дозволено законом.

Ще один приємний сюрприз – я була дуже вражена якістю доріг. Знову ж таки повторюся, мова йде поки лише про ПАР, і про території Йоганнесбурга, Преторії і околиць.

Продовжуючи тему невеликої кількості мотоциклів на дорогах, я помітила, що місцеве населення з великим захопленням вітає мотоцикли, особливо якщо це група мотоциклістів. Найчастіше вони дуже голосно і дуже очевидно демонструють свій інтерес і захоплення.

Одразу відчуваєш себе зіркою і всередині навіть виникає приємне відчуття від того, що ти подарував стільки позитивних емоцій людям навколо. Хоча іноді все-таки хочеться залишитись непоміченим : )

Також місцеві люди з великою повагою і любов’ю ставляться до туристів з інших країн. З чого я роблю висновок, що турист на мотоциклі здобуде добре ставлення і привітність у подвійній кількості. Це чудово! Ще один факт, який мене неймовірно потішив, – місцеві жителі дуже люблять позувати і фотографуватися, особливо діти. Для мене це особливо важливо, тому що я дуже люблю фотографувати людей. А коли вони не проти і їм це навіть подобається, це набагато спрощує завдання.

У зв’язку з цим цілком логічно і своєчасно підняти тему безпеки. Ну по-перше, рівень безпеки у великих і малих містах у багатьох країнах – це дві великі різниці, і ПАР в цьому плані не виняток. Йоганнесбург вважається одним з найнебезпечніших міст світу, але те саме я чула і про Сан-Пауло, Ріо-де-Жанейро і багато інших. До речі я думаю, що про те, як вижити у небезпечному місті, я напишу окрему статтю. У будь-якому випадку я абсолютно не заперечую той факт, що це місто може виявитися небезпечним, і ,звісно, не варто безцільно блукати по місту з метою загубитися, як це люблять робити багато туристів, в тому числі і я. Краще все-таки чітко знати, куди саме прямуєш, де краще не з’являтися, та й взагалі краще, якщо вас буде супроводжувати ваш місцевий товариш, який ліпше вас орієнтується в оточенні. До речі громадський транспорт і в Йоганнесбурзі, і в Преторії залишає бажати кращого, дістатися з точки А до точки Б пішки часто не є можливим, тому машина тут – це предмет першої необхідності, а також найкращий і найбезпечныший спосіб пересування містом.

Але подібні запобіжні заходи стосуються насамперед самого міста, особливо Йоганнесбурга. Все більша кількість людей обирає жити і вести бізнес за межами власне міста, як одного, так і іншого, в провінції Гаутенг. Гаутенг – це найменша, але найнаселеніша і найбільш економічно розвинена провінція ПАР, яка включає Йоханненсбург з Преторією, а також їх околиці. Отже часто на питання про те, де ваш співрозмовник живе або працює, можна почути достатньо широку відповідь – в Гаутензі.

ПАР – країна особлива, перш за все, напевно, своєю історією. Демократію ця країна здобула всього близько 20 років тому, після падіння режиму апартеїду. Двадцять років в межах людського життя – це багато, але в межах існування держави, напевно, не дуже. І відголосся, пам’ять і гіркота від минулого все ще залишилися, але хочеться вірити, що ця країна, незважаючи на певні труднощі (та й у кого їх немає?) на вірному шляху. 

Не буду заглиблюватися в історію і політику. Скажу лише, що я не помітила будь-якої ворожості між расами, і тим не менш в неформальних ситуаціях – на вечірках, байкерських зльотах, розважальних заходах і т.д. – можна помітити, що переважає більшість з однієї з рас, які населяють країну. Як мені пояснили, це пов’язано, по-перше, з культурою, а по-друге, з певною досі існуючою обережністю. Можу сказати, що побувавши на заходах, де я була єдиною білою, я не відчувала жодного дискомфорту або ворожості, лише привітність, піклування, готовність допомогти, і, можливо, лише легку цікавість.

Трохи статистики стосовно населення ПАР. Чисельність населення перевищує 49 мільйонів людей, трохи більше, ніж в Україні : ) Більшість, близько 80%, складають чорношкірі, що належать до різних етнічних груп; 10% – білі, в основному, нащадки голандських, французьких, британських і німецьких поселенців; близько 8% – «кольорові», змішана раса, і решту 2% – індійці, нащадки індійських робітників і торговців.

Великим і дуже приємним відкриттям для мене стало те, яку роль займає жінка в суспільстві. Жінки користуються великою повагою, їх часто можна побачити на керівних посадах, до їхньої думки дослухаються, багатьох з них вважають сильними і впливовими особистостями. Під час своєї подорожі я люблю зустрічатися і спілкуватися з жіночими групами і намагатись допомогти їм повірити в себе і в свої можливості. Думаю, що тут мені є чому і є у кого повчитися самій.

ПАР – економічно найрозвиненіша країна Африки, її не відносять до країн третього світу. І незважаючи на наявні труднощі, в цій країні відчуваєш себе цілком комфортно, тут можна знайти і купити все, що тобі необхідно, отримати будь-яку послугу, відмовляти собі ні в чому не доводиться. Тут навіть можна знайти деякі речі, які раніше мені доводилося добувати з великими труднощами. Наприклад, надувні глобуси, які я використовую на зустрічах з дітьми, я не могла знайти ніде після США. У ПАР таких проблем не виникло, я вже точно знаю місця, де буду запасатися ними на майбутнє : )

Отже певні наївні припущення щодо того, що вулицями африканських міст бродять леви і носороги, абсолютно безпідставні, в усякому разі, у ПАР : ) Але тварини Африки – це окрема тема, яка робить Африку настільки особливою і привабливою. І особисто я з великим нетерпінням чекала першої зустрічі з ними. Звичайно, тварин, що розгулюють по центру міста, ви не зустрінете, крім звичних кішок і собак. Але от у деяких національних парках, які є частиною міста, можна знайти і зебр, і носорогів, і жирафів, і навіть левів.

Я пам’ятаю, з яким захопленням я вперше побачила далеко на пасовиську зебр, коли прогулювалася парком Клапперкоп, що знаходиться менше ніж в 10 км від центру міста Преторія. Перші в моєму житті зебри, яких я бачила не в зоопарку, а в природному середовищі. Моїй радості не було меж. Проїхавши всього лише кілька сот метрів, я буквально наштовхнулася на ціле сімейство зебр, що крокували вздовж проїжджої частини. На відстані витягнутої руки! А в іншому національному парку Преторії Рітвлі носороги підійшли мало не впритул до машини, в якій я їхала, з цікавістю обійшли навколо, заглянули всередину, подивилися прямо в очі і пішли своєю дорогою. Це сталося рано вранці, і весь день я ходила під незабутнім враженням. Дуже незвично і навіть сюрреалістично, повернувши голову направо, побачити жвавий хайвей, а повернувши голову наліво, – молодого жирафа, що спокійно п’є воду з водоймища. Одне знаю точно, після Африки ніякі зоопарки мені цікаві вже не будуть.

Мені подобається африканський ландшафт і пейзажі. Люди з нетерпінням чекають дощів, після яких все розквітне і зазеленішає. На жаль, сезон дощів з кожним роком відсувається все далі й далі, що призводить до великих проблем, і не дивлячись на те, що в сезон дощів я їздити не дуже люблю, я щиро бажаю місцевим жителям, щоб він настав якнайшвидше. В будь-якому разі пейзажі Африки, які я вже змогла бачити, навіть без буйного листя на деревах, мені дуже подобаються, і чимось нагадують Австралію, за якою я дуже сумую. До речі виявилося, що багато видів рослин завезені сюди саме з Австралії.

Я чула від багатьох людей, які побували в Африці, про те, що захід сонця в Африці особливий і не схожий на будь-які інші. Приїхавши в Африку, я в цьому переконалася. Кожен раз, спостерігаючи захід сонця, ти стоїш і не можеш поворухнутися, виникає відчуття, що перед тобою малюють картину дивовижної краси. І триває це чудо всього лише кілька хвилин, після яких ця картина все ще залишається на деякий час в твоїй пам’яті і навічно в фотографіях, які ти встиг зробити.

Одне з перших місць, в яких мені довелося побувати в ПАР, – це Колиска Людства, дивовижне місце всього в 50 км від Йоганнесбурга, в провінції Гаутенг. На свій сором, я не знала про це раніше, але саме тут, в печерах, були знайдені останки перших представників людського роду. І це означає, що все людство походить з Африки. Для мене дуже символічно починати по суті своє знайомство з Африкою саме з цього місця.

Я не можу дочекатися, коли ж я нарешті зустрінуся знову зі своїм мотоциклом і зможу продовжити дослідження Африканського континенту на своїх колесах. Але ще трохи терпіння… Все відбувається в потрібний термін і в потрібному темпі… Однозначно, період очікування ніяк не можна назвати часом, витраченим даремно. Я побачила багато цікавих місць, познайомилася з дивовижними людьми, змогла закінчити багато важливих справ, на які бракувало часу, та й просто відпочити і набратися сил перед найважливішою і найбільш хвилюючою частиною моєї подорожі.